КО́НТУР, а, ч.

1. Лінія, що окреслює форму предмета; обрис. М’які, делікатні контури її обличчя вирівнялись, стали ще лагіднішими (Коцюб., І, 1955, 48); На горі за ставком завмерли химерні контури верхів дерева, мов на горельєфі група сонних людей (Вас., І, 1959, 270); В ранковій імлі бовваніли суворі контури вкритих тайгою гір (Донч., III, 1956, 81); // Графічне окреслення предмета. Полотна Самокиша виконані в улюбленій ним.. манері, з чітким обрисуванням контурів (Мист., 5, 1957, 7).

2. спец. Замкнений ланцюг провідників. Основним елементом радіотехнічних пристроїв є коливальний контур (Курс фізики, III, 1956, 224); Контур замкненого провідника.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 272.