КОНО́ВКА, КОНІ́ВКА, и, ж.

1. Те саме, що відро́ 1. Почав [пан] іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках (Фр., III, 1950, 103); Грядки хтось поливав недавньою порою. Коновка бо в траві стояла із водою (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 28); * У порівн. Надворі ллє дощ немов із коновки (Коб., І, 1956, 86).

2. Висока, здебільшого звужена вгорі кварта. Зачепила [княгиня] рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті (П. Куліш, Вибр., 1969, 129); Випивали скілько мочі Аж до самої півночі… Мужики — то конівками, А баби — то все чарками (Манж., Тв., 1955, 214); Дівчина.. внесла на таці куманці й карафки з горілками і ковані з срібла коновки (Панч, Гомон. Україна, 1954, 92).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 261.

коно́вка = коні́вка (зменшені — коно́(і)вочка, коно́(і)вонька) —

1) стара назва відра. Посилаю з ко­новками по воду (Я. Головацький);

2) = кі́нва — висока, здебільшого звужена вгору кварта. Мужики — то конівками, А баби — то все чарками (І. Манжура); Ой вип’ю, вип’ю коновоньку меду (П. Чубин­ський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 304.