КОНЕ́ЧНЕ, КОНЕ́ЧНО. Присл. до коне́чний; конче (у 1 знач.). Він [спокій] мені був конечне потрібний після втоми сього дня (Л. Укр., III, 1952, 608); Звір, не маючи іншого виходу, мусив конечно попастися в їх руки і на їх ратища (Фр., VI, 1951, 12); Хоч раз на рік, а вже конечне скличе Сусідів він і родичів своїх На верхогони (Рильський, Марина, 1944, 9).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 259.

Конечне нар.

1) Непремѣнно, неизбѣжно. Вони почули, що за пшеницею треба конечне йти в двір фараонів. Опат. Любилося двоє дітей сердечне, присудив Господь розлучити конечне. Грин. III. 251.

2) Не конечне. Не совсѣмъ, не очень. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість. МВ. (КС. 1902. X. 143).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 277.