КОНА́РИ, ів, мн. (одн. кона́р, а, ч.), діал. Грубі гілки, що ростуть від стовбура дерева. Під скрип могутніх конарів дубових складались першії мої пісні (Фр., XI, 1952, 163); Переходив [свист] хвилями у дике, невловиме виття — вихру чи звірів? А з ними у парі йде скрипіт та стогін грабових конарів та плач смерекових велетнів (Круш., Буденний хліб.., 1960, 263).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 255.