КОМАНДО́Р, а, ч.

1. У середньовічних духовних і лицарських орденах — найвище звання, а також особа, що мала це звання. [Командор:] З банітами ставать до поєдинку не личить командорові (Л. Укр., III, 1952, 364); Головний інженер був подібний до статуї командора (Шовк., Інженери, 1956, 327).

2. заст. Керівник загону кораблів, який не мав чину адмірала.

3. спорт. Керівник кінних, лижних, автомобільних і т. ін. змагань.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 240.