КОЛУ́Н, а́, ч. Важка, з тупим клиноподібним лезом сокира для розколювання колод і дров. Дядько Микола смачно навпіл розколює березові і грабові кряжі. Робить це він так: підійме над головою колуна, замахнеться, скаже «гех» — і дерево розвалюється надвоє (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 25).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 236.