КОКІ́ЛЬ, ю, ч., мет. Розбірна форма з чавуну або сталі для відливання металевих виробів. Якщо кокілі якісні, деталі, вилиті в них, виходять настільки точними, що не потребують обробки різцями (Метод, викл. фрез. спр., 1958, 177).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 215.

Кокіль, ко́лю, м. = Кукіль. Не вродила мні пшениця, но кокіль і метлиця. Чуб. V. 168. Ходила дівочка по полю, звила собі віночок з коколю. Мет. 138.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 267.