КОВТЬ, виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук ковтання.

2. розм. Уживається як присудок за знач. ковтну́ти 1. «В дрізочки люльки! На смітник тютюн!» А по тім наказі хто нишком закурить — нехай і сам верховода — то зачує, ніби щось шелеснуло, зараз люльку ковть! (Вовчок, VI, 1956, 278).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 206.