КОВПА́К, а, ч.
1. Головний убір конусоподібної, овальної та ін. форми. Із-за кущів вийшов.. паруб’яга у білому кухарському ковпаку (Гончар, Таврія, 1952, 169); Блазенський ковпак.
2. Накривка, накриття круглої, конусоподібної та ін. форми над чимось. На багатьох дотах вони встановили броньовані ковпаки (Кучер, Дорога.., 1958, 108); Генератори тут розміщені не в будинку, а під спеціальними металевими ковпаками, які легко зняти з допомогою крана (Рад. Укр., 10.11 1960, 1).
◊ Жи́ти (прожи́ти, перебува́ти і т. ін.), як (на́че, мов і т. ін.) під [скляни́м] ковпако́м — бути ізольованим, відірваним від суспільного середовища, жити ізольовано, відірвано від нього. — Що ви можете знати про це, коли ви все життя прожили, наче під скляним ковпаком? (Вільде, Сестри.., 1958, 528).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 205.