КОБЗА́Р, я́, ч. Український народний співець, що супроводить свій спів грою на кобзі. Вітер віє-повіває, По полю гуляє. На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає (Шевч., І, 1963, 53); Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка (Вовчок, VI, 1956, 231); В XIX ст. виступило чимало талановитих виконавців дум, серед яких найбільш відомим був кобзар Остап Вересай з Полтавщини (Іст. укр. літ., І, 1954, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 200.

кобза́р —

1) український народ­ний співець, що супроводить свій спів грою на кобзі чи бандурі; за козацьких часів кобзарі як ман­дрівні співці часто виступали в ро­лі розвідників, зв’язкових, народ­них трибунів; за це їх тяжко кара­ли; відомо, що за закличні виступи проти поляків трьом кобзарям — Прокопові Скрязі, Василеві Варченку, Петру Соковому — було відтято голови; П. Куліш про сподвижницьку роль кобзаря (і співця і поета) писав: «І ласки не шукай ні в духів, ні в голоти, Дзво­ни собі, співай в святій самоті». На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає (Т. Шевченко); Де кобзар, там і поводар (приказка);

2) (з великої літери) народний поет, співець, виразник художнього слова, народ­ної думки, національних змагань; [Вели́кий] Кобза́р — у народі — Та­рас Григорович Шевченко. Кобза­рю! не дивись ні на хвалу темноти, ні на письменницьку огуду за пісні (П. Куліш).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 294.