КЛЮВА́ТИ, клюю́, клює́ш, недок.
1. перех. Їсти, хапаючи щось дзьобом (про птахів); дзьобати (у 1 знач.). — Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу. Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі (Шевч., II, 1953, 127); Лелека зразу холоду нагнав І жаб дурних клювати добре став (Гл., Вибр., 1951, 123); Насипле [Василь] насіння конопляного, синичка і клює його (Коп., Як вони.., 1948,100).
2. перех. і без додатка. Бити дзьобом; дзьобати (у 2 знач.). Молоді, задерикуваті півні клювали один одного в голови (Донч., Ю. Васюта, 1950, 12).
3. перех., перен., розм. Дошкуляти, допікати комусь чим-небудь. Навіть Сагайдак ближче переселився, щоб клювати щодня Перегуду (Кучер, Прощай.., 1957, 272).
4. неперех. Схоплювати принаду, наживу на вудці (про рибу). [В л а с:] Як тільки почне [риба] клювати, то попускайте вудлище (Кроп., II, 1958, 285); Віктор сів поміж хлоп’ят, завівши бесіду про те, на яку приманку яка риба краще клює (Руд., Вітер.., 1958, 115); // безос. Льоні ловиться погано,— Ну хоч раз би клюнуло (Біл., Пташ. голоси, 1956, 19).
◊ Клюва́ти но́сом — дрімаючи в сидячому положенні, опускати на мить голову; куняти. В кабіні біля шофера сидів якийсь неголений, худий інтендант і клював носом від довгого недосипання (Кучер, Голод, 1961, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 192.