КЛИ́ЧКА, и, ж.

1. Назва, ім’я, дане тварині. Він одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кінь з кличкою Мудрий (Гончар, III, 1959, 456).

2. Прізвисько, дане людині для конспірації. «Хлопець, видно, бувалий, обережний», з задоволенням подумав я, але все ж відрекомендувався не своїм власним прізвищем, а кличкою: — Командир Степан Кравець (Збан., Ліс. красуня, 1955, 29).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 183.