КЛИ́КАННЯ, я, с. Дія за знач. кли́кати 1-3. На ніякі її кликання не відзивався [Владко], немовби був глухий (Фр., VI, 1951, 316).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 181.

Кликання, ня, с. Зовъ, призывъ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 250.

кли́кання — старовинний обря­довий акт, яким починається той чи інший обрядовий цикл; у вес­няному циклі обрядів, зверта­ючись до пташок (жайворонка, ластівки, ремеза, гоголя), закликали весну й літо; на Святвечір і Різдво кликали в хату Мороза «ку­тю їсти», задобрюючи тим самим лихі сили; у весільному обряді на­речена з дружкою кличе від свого імені та від імені батьків рідню, друзів і сусідів на весілля; у поми­нальних святах кличуть покійних родичів: «Святії родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 290-291.