КЛЕЙНО́ДИ, ів, мн. (одн. клейно́д, а, ч.).

1. заст. Коштовності, самоцвіти. [Хуса:] Мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться (Л. Укр., III, 1952, 181); * Образно. Клейнод уроди на губоньках твоїх ще червоніє (Барв., Опов.., 1902, 200).

2. тільки мн., іст. Знаки влади, регалії. — Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове (Шевч., II, 1953, 160); У січовий круг увійшли кошовий, писар і суддя з усіма клейнодами (Довж., І, 1958, 232).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 178.

клейно́ди = клейно́ти — відзнаки й атрибути влади української ко­зацької старшини XVI—XVIIIст. (прапор, бунчук, булава, печать, корогви та ін.); здавна в Запорозькій Січі побутував звичай: коли кошовий та вся старшина нака­жуть бити в литаври, осавул захо­дить до церкви, бере корогву, ста­вить її на видному місці та проби­ває тричі дрібно; кошовий з пали­цею, в якій уся його гідність, суддя з військовою печаткою, осавул з малою паличкою виходять, стоять і кланяються на всі боки; в одній з народних пісень Катерина II каже: «Не на теє, миле браття, Я Січ руйнувала, Ой щоб я вам ваші зем­лі, Клейноди вертала».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 289.