КЛА́ЦАТИ, аю, аєш, недок., чим і без додатка. Утворювати короткий своєрідний звук раптовим зіткненням рівних поверхонь твердих предметів, дією якого-небудь механізму тощо. В повітрі пахне перепаленим порохом, недалеко за дротом клацає затвор (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 583); Клацає замок, залізна важка хвіртка відчиняється (Донч., III, 1956, 25); Звір не роззявляв пащі, не клацав гострими зубами (Автом., Так народж. зорі, 1960, 224).
◊ Кла́цати зуба́ми: а) голодувати; б) дуже мерзнути. — Зубами здорово клацаєш? — Що ти!.. Буває навіть жарко (Гончар, III, 1959, 231); Кла́цати на рахівни́ці: а) займатися підрахунками на рахівниці. Вдень клацав [Вольдемар] на рахівниці в банку, а ввечері тинявся.. по вулицях (Хижняк, Невгамовна, 1961, 82); б) (ірон.) працювати рахівником. [Цар:] Головою був [Каган], на машинах їздив, а тепер на рахівниці клацає (Зар., Антеї, 1961, 9).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 177.