Київ, ва, м. Кіевъ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 237.

Ки́їв — найдавніший центр сло­в’янства, «стольний град» високорозвиненої і могутньої ранньофео­дальної держави — Київської Русі; історія міста налічує понад 1500 років — від городища слов’янсько­го племені полян до одного з най­більших міст Європи, столиці не­залежної України; історія закріпи­ла за ним назву «матері міст русь­ких»; тут склалася давньоруська народність, зародилася й сформу­валася давньоруська культура як одне з найвищих досягнень люд­ської цивілізації; історія Києва постає з Початкового літопису; місто оспіване в «Слові о полку Ігоревім», у багатьох хроніках і творах різних жанрів; тут створено визначні пам’ятки людської циві­лізації; місто відіграло провідну роль в історії розвитку українсько­го народу — у період формування і становлення української народ­ності, в ході історичних змагань проти загарбників різного ґатунку, в період становлення української державності на різних її етапах, нарешті, в часи розбудови Україн­ської незалежної держави новіт­ньої доби на шляху реальної демо­кратії; назва міста виступає ключовою у народних приказках: «Від Києва до Львова всюди біда одна­кова», «Далеко п’яному до Києва», «Дурний і в Києві не купить розу­му», «Язик до Києва доведе», а та­кож каламбурних висловах на зра­зок «На городі бузина, а в Києві дядько».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 282.