КИХ, КИХ-КИ́Х, виг., рідко.

1. Звуконаслідування, що означає сміх.

2. розм. Уживається як присудок за знач. ки́хкати. Кузьма Трохимович, сеє чувши, та «ких, ких, ких, ких!», та аж за боки брався, регочучи (Кв.-Осн., II, 1956, 10).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 156.