КИ́ДАННЯ, я, с.

1. Дія за знач. ки́дати 1-3, 5. Громада проводжає його [Річарда] лютими вигуками і киданням грудок та паліччя (Л. Укр., III, 1952, 86); Великою популярністю користувались гімнастичні змагання з бігу, стрибків, кидання диска, списа (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 258).

2. Дія за знач. ки́датися 2-5. Кидання з боку на бік.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 146.

кида́ння — за старовинними на­родними віруваннями, магічний обряд відвертання нечистої сили, злого ока (коли кидають услід шпильку, солому, камінець комусь недоброму) або поривання з мину­лим (коли кидають назад через го­лову кухлик або чарку у весільній обрядовості); не виключено, що і в другому випадку мають на увазі відвертання нечистої сили.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 281-282.