КЕПКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., з кого — чого, над ким — чим і рідко без додатка. Глузувати, сміятися з кого-, чого-небудь; насміхатися. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепкувати з неї (Н.-Лев., II, 1956, 100); [Маруся:] Господи, як-то чудно у світі діється, що кого щиро кохаєш,— одвертається від тебе та ще й кепкує, зневажає (Кроп., І, 1958, 89); Анатолій.. не любив, коли хтось кепкував з його захоплень (Руд., Остання шабля, 1959, 46); * Образно. — Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван.. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? (Фр., III, 1950, 134).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 141.

Кепкувати, ку́ю, єш, гл.

1) Смѣяться надъ кѣмъ, насмѣхаться. Кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. К. ЧР. 139. Ой косить хазяїн зелену діброву, аж піт з його лиця ллється, а чумак під возом сидить в холодочку та з хазяїна кепкує, сміється. Грин. III. 569.

2) Пренебрегать. Въ такомъ значеніи слово это находится въ одной пословицѣ, по всѣмъ признакамъ фальсифицированной, появившейся сперва въ «Ужинку» М. Г(атцука), а затѣмъ перепечатанной Номисомъ: Пани правдою кепкують, про теж у світі панують. Гатц. 345.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 235.