КЕБЕ́ТА, и, ж., розм. Здібність, уміння, хист; розум. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби то!… Та що й казать? Кебети не маю (Шевч., І, 1963, 63); [Кіндрат Антонович:] А ке, принеси мені води, побачу, чи є у тебе до того кебета? (Кроп., II, 1958, 241); — Виміряти ліс — не така вже й проста справа, не у всякого вистачить кебети (Стельмах, Хліб.., 1959, 263).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 138.