КВО́ЧКА, и, ж.

1. Курка, що висиджує або водить курчат. На дворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись рябеньким пір’ячком, водила шестеро курчат (Коцюб., І, 1955, 47); — Сядь, Юрку, хоч на хвилинку. Коли не сядеш, квочка буде тікати з гнізда, курчат не висидить (Томч., Жменяки, 1964, 177); * Образно. Одне може сьогодні Леся сказати про себе: не була ніколи затурканою, обмеженою квочкою (Вільде, На порозі, 1955, 57); * У порівн. Стара, мов та квочка, ходила сюди й туди (Фр., II, 1950, 23).

2. астр. Народна назва сузір’я з кількох, розташованих купкою, невеликих зірок; сузір’я Плеяд. Микола не міг одірвати очей від неба, водив очима за зірками, придивлявсь до густої Квочки, до Воза, до Волосожара (Н.-Лев., II, 1956, 173); На йому [небі] між зорями купкою срібних цвяшків високо вибралася вже Квочка (Вас., І, 1959, 146).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 138.

Квочка, ки, ж.

1) Насѣдка. А з курчатами квочка… кублилась у моркві. Левиц. І. 28.

2) Созвѣздіе плеяды. Мнж. 148. Созвѣздія имѣютъ слѣдующія наименованія: Віз, Квочка, Чепіга, Косарі… Чуб. I. 14.

3) Названіе играющаго ребенка въ игрѣ въ пиш. Ив. 37. Ум. Кво́чечка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 234.

кво́чка (зменшено-пестливе — кво́чечка) —

1) курка, що висиджує або водить курчат; символ клопіт­ливої, дбайливої матері; за повір’ям, гості в хаті мають сідати, щоб квочка сиділа на яйцях, а не тікала з гнізда; не годиться в хаті свиста­ти чи грати, коли квочка сидить на яйцях; гніздо з-під квочки не мож­на викидати, а пустити на воду, щоб шуліки не нападали на кур­чат, а ворони не дзьобали гнізда; всі ці прикмети спрямовані на оберігання господинями свого не­хитрого господарства. На дворі зо­зуляста квочка… водила шестеро курчат (М. Коцюбинський); Куря квочці не розкаже (приказка);

2) (з великої літери) народна назва су­зір’я з кількох розташованих кур­кою невеликих зірок; сузір’я Пле­яди; в народі його ще називають Віз, Чепіги, Косарі; у народній сві­домості асоціюється із так званим «зоряним весіллям», яке лише «за­кохані можуть побачити».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 280-281.