КВО́ЛИТИСЯ, люся, лишся, недок., розм.
1. Почувати себе недужим, хворим; нездужати. — В мене син чогось кволиться. Жаліється на голову усе (Вовчок, Вибр., 1946, 169); Вона боязко, турботно придивлялася до Зінька — як йому: чи легшає? Чи видужує? А він усе кволився, все нидів (Гр., II, 1963, 488); — Скільки й пам’ятаю, значить,— нема ладу в моїй спині, з самого дитинства кволюся… (Збан., Сеспель, 1961, 52).
2. Скаржитися (на біль, утому). — Ох! як я наморилася,— кволилася Пріська (Мирний, III, 1954, 52); Почав кволитись, що в боку болить (Барв., Опов.., 1902, 110); // Жалібно стогнати; квилити. Цілу ніч кволився, квиснув Лаврик,— ще один зубик прорізувався (Вирган, В розп. літа, 1959, 254).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 138.