КАРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех.

1. Завдавати кари, накладати кару, покарання за що-небудь. — Не буду вас карать громами; По п’ятах виб’ю чубуками, Олимп заставлю вимітать (Котл., І, 1952, 249); [Танкіст:] І ворогів наших ми каратимемо вже всі разом, всією нашою зброєю, всією силою (Собко, П’єси, 1958, 60).

2. Завдавати мук, тортур; мучити. Споконвіку Прометея Там орел карає. Що день божий довбе ребра й серце розбиває (Шевч., І, 1951, 325); [Павло:] Тоді будеш знати, Як будуть карати, І на руки, і на ноги Диби набивати… (Кроп., II, 1958, 391); Ідучи мимо блідої тремтячої Марусі, говорив [Марусяк] крізь зуби: — Ой, і буду ж тє [тебе] бити, буду тє карати. Коси буду вимикати (Хотк., II, 1966, 211); У городі Немирові шляхтичі стояли, У городі Немирові козаків карали (Шпорта, Вибр., 1959, 316).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 101.

Карати, ра́ю, єш, гл. Наказывать, карать. Було тобі знати, як Байду карати: було Байді голову істяти. Н. п. Доля карає і вельможного, і неможного. Ном. № 1729. Мене, браття, милосердний Господь б’є й карає: хлібом і сіллю, скотиною і дитиною. Грин. III. 693. Кого Бог кара на світі, то й вони карають. Шевч. 80. Сло́вом карати. Корить, бранить. Він не б’є мене, не лає, він мене словом карає. Мет. 263. На го́рлі кара́ти. Предавать смертной казни. КС. 1885. VII. 448.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 220.