КАРА́ЛЬНИК, а, ч.

1. Той, хто карає когось за злочин, провину.

2. Учасник карального загону, каральної експедиції. Груди його пекла ненависть до каральників, що вже піднімали гвинтівки (Скл., Карпати, II, 1954, 343); А в селах пожежі без краю цвіли, а в селах каральники і шомполи (Сос., І, 1957, 451).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 100.