КА́РА, и, ж.

1. Суворе покарання, відплата за що-небудь. Еней з Сивиллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була (Котл., І, 1952, 134); Всякого ж іншого, хто б ослухався маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і сувора кара (Мирний, IV, 1955, 336); * У порівн. Карою народною вривалися загорілі степовики на білі буржуйські вілли (Гончар, Таврія.., 1957, 373); // Катування. Мати скочила від плуга, стала між уланом і сином, готова за хлопця прийняти кару (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 18); // Страта. На другий день рано вони [батько з сином] їдуть на місце кари (Коцюб., III, 1956, 416).

Ка́ра на го́рло, заст.— страта.

◊ [Чи́ста] ка́ра бо́жа (госпо́дня) — уживається для вираження сильного незадоволення ким-, чим-небудь; горе, нещастя, напасть. — Се кара божа, ті діти! — вибухнула Маріора, збираючи розкидану по сінях посуду (Коцюб., І, 1955, 186); — Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж се чиста кара божа! (Л.Укр., III, 1952, 659).

2. діал. Штраф. По трьох днях прийшов Гершкові наказ заплатити 2 корони кари за непослух (Мак., Вибр., 1956, 358).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 99.

Кара, ри, ж.

1) Наказаніе. Стоять Гонта з Залізняком, кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись». Шевч. 187. Се кара божа на нас. Мет. 263.

2) Гнѣвъ, немилость. А я живу в божій карі: не дав мені Господь пари. Мет. 57. Ум. Каронька. Яку б же нам, славним запорожцям, та кароньку дати? Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 219.

ка́ра (зменшено-пестливе — ка́­ронька) —

1) суворе покарання, відплата за що-небудь; правова ре­акція на злочин, порушення су­спільних норм; поняття кари з найдавніших часів пов’язується з по́мстою (див.). Стоять Гонта з Залізняком, кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись» (Т. Шев­ченко); Яку б же нам, славним за­порожцям, та кароньку дати? (піс­ня);

2) ка́ра Бо́жа — з давніх-давен у народній свідомості — великі стихійні лиха: землетрус, повінь, посуха, голод, епідемія та ін., що їх нібито насилає Бог на людей як кару за ті чи інші моральні пере­ступи (звідси вирази це кара Божа на нас — про яке-небудь нещастя і чиста кара Божа (Господня), що передає сильне незадоволення ким-, чим-небудь); обидва синонімізуються певною мірою зі сло­вами горе, нещастя, напасть;

3) ка́ра грі́шми — покарання гро­шовим стягненням, дуже пошире­не в княжу добу; замінними були покарання арештом і кара працею;

4) ка́ра на го́рло — покарання смертю через відсічення голови; у княжі часи була рідкою; усталила­ся в Польсько-Литовську добу; у козацькі часи звичайною смерт­ною карою було стяття голови й повішення, кваліфікованою — четвертування, спалення живцем, закопування в землю, заливання горла розтопленим оливом;

5) ка­́ра со́ромом — публічне покарання прив’язуванням до ганебного стовпа на майдані; була пошире­ною в козацькі часи; кожний з присутніх мав право підійти до прив’язаного і вдарити його пали­цею; розпусних вдів або дівчат за першим разом карали биттям різ­ками або канчуками; див. ще воді́ння дівча́т.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 274.