Про УКРЛІТ.ORG

каліка

КАЛІ́КА, и, ч. і ж.

1. Той, хто позбувся якої-небудь частини тіла або втратив здатність рухати нею. Дерету, Главку, Ферсилогу Поранив [Турн] руки, шию, ногу; Навік каліками зробив (Котл., І, 1952, 284); — А тепер моя жінка стала калікою: в неї звело одну руку так, що вона не підніме вгору (Н.-Лев., III, 1956, 361); Вдома залишилися тільки каліки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 92); * Образно. Та з життєвої борні ми не вийшли каліками (Фр., XIII, 1954, 306).

2. Жебрак, що випрошує милостиню. Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають (Шевч., І, 1963, 239); Іванко оглянувся. Біля нього впритул стояв каліка перехожий Миколай (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 222); * У порівн. Мов каліка-старець, визирав той палац з-за бур’яну (Мирний, IV, 1955, 16).

3. заст. Прочанин.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 78.

Каліка, ки, об. Калѣка, увѣчный. Каліка не родиться — робиться. Ном. № 4663. Була колись Гандзя каліка небога, божилася, молилася, що боліли ноги. Шевч. 138. Ум. Каліченька, калічка. Ой не бий, мати, і не лай, мати, не роби каліченьки. Чуб. V. 146.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 211.

вгору