КАЛАМУ́ТЬ, і, ж.

1. Каламутна рідина. То якась каламуть, не вода (Гал.-руські приповідки, II, 1908, 237); Ріка в бігу — аж до самісінького моря прозора вся, хоч з берегів і каламуть (Тич., II, 1957, 121); // Суміш із різних нерозчинених у цій рідині частинок. Розбухлий, сердитий потік, ревучи, гнав звідти в долину важку каламуть і вивернуті з корінням дерева (Гончар, І, 1954, 543); — Ну,— сказав Снігур,— будемо каламутити воду. Щучки й почнуть виставляти голову, бо їм каламуть зябра забиває (Донч., VI, 1957, 266).

2. перев. з означ., перен. Туман, імла, тьмяність. Сіра каламуть осіннього світанку просочувалася в купе (Дмит., Розлука, 1957, 238); Дівчина встає тихенько З німого ліжка, до вікна підходить, Вдивляється у сніжну каламуть (Рильський, І, 1956, 249); Поволі сонце запливло у хмарну каламуть (Гонч., Вибр., 1959, 343); // Затьмареність. Побачивши холодну каламуть в очах товариша, зрозумів [Марко], що трапилося щось надзвичайне (Тют., Вир, 1964, 95); Стоїть [жінка], тільки губу прикусила, а в очах каламуть.. (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 92).

3. перен., розм. Неспокій, тривога. Від Чернігова на Київ не така вже дальня путь — до Дніпровських чорториїв славні вершники ідуть, пил бійцям очей не виїв, а на серці каламуть… (Голов., Поезії, 1955, 29); // Про безладдя, лихоліття. — Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє (Мирний, II, 1954, 85).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 75.