КАЛАМБУ́Р, у, ч. Дотеп, в основі якого лежить використання різних значень якогось одного слова або кількох різних слів, схожих звучанням; гра слів. [Любов:] Невже ви думаєте, що можна остерегти кого-небудь жартиками та каламбурами? (Л. Укр., II, 1951, 75); — Ох, і колючий же ви, пане! Як їжак! Але дозвольте вам на ваш каламбур відповісти теж каламбуром (Кол., Терен.., 1959, 354).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 74.

каламбу́р — дотеп, в основі якого лежить використання різних зна­чень якогось одного слова або кількох різних слів; гра слів; народі каламбури бувають різного типу: каламбури-нісенітниці: «На городі бузина, а в Києві дядько», «Правда Сидорова: киселем млинці пома­зані, на паркані сушаться», «Третя хата від Кіндрата, рябі ворота, новий пес», «Я не я і хата не моя»; каламбури на означення рідні, свояцтва: «Василь бабі — рідна тіт­ка», «Родина — кумового наймита дитина», «Тільки й рідні, що в Ки­єві Химка»; протиставні каламбу­ри: «Ти йому про діло, а він тобі про козу білу», «Ти по-вашому, ми по-нашому, а вони по-своєму», «Начне про воли, а кінчить про го­луби»; діалогічні каламбури: «Гу­ляйте!» — «Гуляли б, та хліба не брали!», «Молочка!» — «Не подо­їли бичка!», «Здраствуйте!» — «Не застуйте!», «Як ся маєте?» — «По­середині»; казкові каламбури: «Пі­шов я раз одудів брать, зліз до дуп­ла, попробував — не влазить рука, так я сам вліз, забрав крашанки, кинувсь відтіль — не вилізу, так я збігав додому, взяв сокиру, прору­бав, виліз і пішов собі…»; пісенні каламбури: «І ти тут, і я тут, а хто ж у нас дома, тільки ніч та кирпич, солом’яні дрова!», «Корова з рога­ми, коні з копитами — краще за­литись у своєї мами».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 267.