КА́ЗКА, и, ж.

1. Розповідний народно-поетичний або писемно-літературний твір про вигадані події, вигаданих осіб, іноді за участю фантастичних сил. Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати, Яких було багацько див! (Котл., І, 1952, 135); [Мар’яна:] Кажи ж мені що-небудь… розказуй… Старинну [старовинну] казку… яку-небудь страшную… (Вас., III, 1960, 35); Тебе просив я в ночі темні оповідать мені казки про фей (Сос., II, 1958, 354); * У порівн. Ввесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна (Коцюб., II, 1955, 307).

2. розм. Те, що не відповідає дійсності; вигадка, байка. — Майстер він говорити казки, Миляну пускать баньку (Фр., XII, 1953, 498).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 71.

Казка, ки, ж. Сказка. В пісні правда, а в казці брехня. посл. ум. Ка́зочка. От вам казочка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 208.

ка́зка (зменшено-пестливе — ка­́зочка) — розповідний народнопо­етичний або писемно-літератур­ний твір про вигадані події, вига­даних осіб, іноді за участю персо­ніфікованих чи фантастичних сил; джерело стійких народних афористичних висловлень: «Казці — кінець, а ділу вінець», «Кому каз­ка, а кому бубликів в’язка», «Ско­ро казка мовиться, та не скоро діло робиться», «Казка — не казка, а приказка». Казка — брехня, а пісня правда (М. Номис); Казка складом, пісня ладом гарна (приказка); Нема казки без правди (І. Франко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 267.