ЗЯТЬ, я, ч.

1. Чоловік дочки. До своєї дочки Горпуші прийняв [Сучок] собі у прийми зятя (Гр., II, 1963, 313); Цілий тиждень Микола запивав своє гірке бурлацтво і приходив додому п’яний. Дочка й зять зглядались між собою й мусили мовчати (Н.-Лев., II, 1956, 258); До привітної господині хлопці один з-перед одного напрошувалися в зяті (Чорн., Визвол. земля, 1959, 180).

2. Сестрин чоловік. Сьогодні одібрав од сестри і зятя листи (Мирний, V, 1955, 338); Жив [Прокіп] у сестри та зятя (Головко, І, 1957, 201).

3. Чоловік зовиці.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 744.

Зять, тя, м. Зять. Хвали, мати, того зятя, що я полюбила. Мет. 72. Ум. Зя́тенько, зя́течок. Я ж тобі, зятеньку, рідная свість. Грин. III. 485.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 191.

зять (пестливі, часто з відтінком іронії — зя́тенько, зя́течок, зятько́) — чоловік дочки, сестри, зови­ці; з цим членом родини пов’язано багато народних спостережень: «Білий сніг — то не сир, добрий зять, та не син», «Зять — не дити­на, невістка — не родина»; мріяли про доброго зятя, з яким би щас­ливо велося в родині: «Якби в мене зять такий, я б ноги мив та юшку пив», «У мене зять, як у кого п’ять»; застерігали від лихого зятя: «Не дай Боже зятів хліб їсти», «Лучче у сина під полом, ніж у зятя за столом», «Хочеш зятечка при­дбати — мусиш з хати утікати»; зі свого боку, зять остерігався при­ймів: «Хто в зяті пристає, у того шкіра відстає», «На тихому зятеві теща воду возить»; жартують: «Во­на йому через вулицю бондар, в первих Юхим, кумовому молотни­кові зять». Хвали, мати, того зятя, що я полюбила (А. Метлинський); Я ж тобі, зятеньку, рідная свість [своячка] (Б. Грінченко); Зять все хоче взять (приказка); Всі люди гарні, коли зятя шукають (приказка); Ні з пса солонини, ні з зятя ди­тини (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 256.