ЗШТО́ВХУВАТИ і ЗІШТО́ВХУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗШТОВХНУ́ТИ і ЗІШТОВХНУ́ТИ, ну́, не́ш і розм. ЗШТОВХА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.

1. Штовхаючи, зрушувати з місця, скидати звідкись. Захлинувшись від раптової нестачі повітря, Петрюк, в прибої скаженої люті, з усієї сили зштовхує старшину, віч-на-віч стає перед братом (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 207); [Чернуха:] Звідки він [Куниця] упав? [Сухарик:] Це… з поїзда. Поїзд уже рушав, а він скочив на приступку. А тут його хтось зштовхнув (Коч., II, 1956, 336).

2. тільки зшто́вхувати, зштовхну́ти. Штовхаючи кого-, що-небудь назустріч одне одному, зближувати впритул, примушувати вдарятися. Море прокинулось. Воно гралося маленькими хвилями, народжуючи їх, прикрашаючи бахромою піни, зштовхуючи одну з одною і розбиваючи на дрібний пил (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 28); // безос. Машину кидало на глибоких вибоях, їх [Федора і Реву] гицало, зштовхувало плечима (Мушк., Серце.., 1962, 149); // Сприяти раптовій зустрічі кого-небудь з кимсь. Клара під’їхала до полустанка не через переїзд, а іншою дорогою, щоб раптом не зштовхнути лицем в лице Ларису й Анатолія (Руд., Остання шабля, 1959, 251).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 741.