ЗУХВА́ЛИЙ, а, е.
1. Який не виявляє належної поваги, пошани до кого-, чого-небудь. [Хор дівчат:] Горе тому, хто зухвалий подивиться На непокриту богині красу (Л. Укр., І, 1951, 158); Надто зухвалою та нешанобливою ставала молодь, молодих фабрика дуже швидко робила цілком неподібними до селян (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 92); // Який виражає неповагу (про погляд, очі і т. ін.). Емене́ так і їла очима провідника. А він, круто упершись рукою в бік, випинав золотом шиті груди й зухвалим, хижим поглядом оглядав жінку в синьому… (Коцюб., I,1955, 286); // Дуже грубий, нахабний. Зухвалий вчинок хуліганів глибоко схвилював і обурив кожного (Гур., Друзі.., 1959, 149); Зухвалий дівочий сміх лунав йому навздогін, дзвенів, здавалося, на все поле (Гончар, Маша.., 1959, 22); Давно замовкли гармати. Давно повернулись до рідних осель радянські солдати, розгромивши зухвалого ворога (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 21).
2. Відчайдушно сміливий. Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра (Кач., Вибр., 1953, 381); Це був сміливий і навіть зухвалий маневр: увірватися в щойно зайнятий хутір просто на грузовиках (Кучер, Чорноморці, 1956, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 735.