ЗУРО́ЧЕННЯ, я, с., етн. Дія та її результат за знач. зуро́чити.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 732.

Зурочення, ня, с. Сглазъ. Гол. III. 4.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 189.

зуро́чення = зо́чення — за народ­ними повір’ями, наведення уроків (вроків) злим словом чи порчі злим поглядом, насилання хворо­би, накликання нещастя на кого-небудь лихим оком чи словом; на­врочення; зурочливим вважали передусім заздрісне око, тобто лю­дей, лихих на очі; берегли від лихих очей насамперед немовлят, за­слоняючи їх оборонними словесними формулами: «Нівроку!», «Рости велике!», «Камінь у зуби, печина в груди!»; остерігалися чор­них, косих, маленьких очей, по­гляду з-під густих брів; вірування в зурочення відбилися в приповід­ках: «Як гляне, аж трава в’яне»; «Як гляне, аж молоко кисне». Бо­їшся, щоб не зурочив… У мене не та­кі очі! (Панас Мирний); Буває так, що тільки гляне і вже зурочить — зараз нападе на людину пропасниця (Грицько Григоренко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 255-256.