ЗСА́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗСАДИ́ТИ, зсаджу́, зса́диш, док., перех.
1. з чого і без додатка. Допомагати кому-небудь, хто сидить на чомусь, спуститися наниз; знімати. Горпина, розчесавши Одарочку, зсадила її з лави, і та зараз потопотіла у кімнату (Мирний, І, 1954, 242); Сусіда Грицева, стара Семениха, ймила була раз Грицевого синка, Николу, в своїм саду на яблінці [яблуньці]. Зсадила його відти та й випарила, не жалуючи долоні (Март., Тв., 1954, 61); // Допомагати кому-небудь або примушувати когось вийти (з автомобіля, поїзда і т. ін.); висаджувати. Вони [моряки] зсадили її з грузовика швидко і вправно (Кучер, Чорноморці, 1956, 139); // перен., розм. Знімати кого-небудь з посади, яку він займав; скидати. — Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Поки ти мене скинеш з парафії, я тебе тричі зсаджу з твого писарства! — подумав о. Артемій (Н.-Лев., IV, 1956, 157).
2. Піднімаючи, поміщати кого-, що-небудь десь, на чомусь, допомагати вилізти на що-небудь високе, на когось високого. Карпо Джмелик.. із Северином зсаджували на гарбу віялку (Тют., Вир, 1964, 369); Дівчата ще надходили, хлопці їх зсаджували на ганок (Головко, II, 1957, 98); Миттю військо спорядили, На коня царя зсадили (Перв., Казка.., 1958, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 720.