ЗРО́ДУ, ЗРО́ДУ-ВІ́КУ, ЗРО́ДУ-ЗВІ́КУ, присл., розм.
1. Від природи, від народження. Люди, дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та й вдайся… (Вовчок, І, 1955, 102); Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу (Мирний, І, 1949, 142); — Він би вам [курям] сказав: дурні, зроду-звіку дурні (Коцюб., II, 1955, 19); // За своєю природою. — Де ж той флот у нашій Чаплинці? — заволав до приїжджого Кулик.— Зроду-віку сухопутна вона! (Гончар, II, 1959, 42); // Від самого початку життя, за весь час життя. Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер. Умер неборака (Шевч., I, 1951, 145); Сумний дивлюсь я в воду, а у ній — моє лице, що горе зроду так тяжко знало… (Сос., II, 1958, 395); // Все життя, дуже довгий час. Вона так зо мною обходиться, наче б я зроду була її слуга: те подай, те принеси, того не забудь! (Л. Укр., III, 1952, 523); — Ні, ти попрацюй каменоломом зроду-віку, як ми. Зароби собі мозолі, як у нас. Отоді й будем балакати (Коцюба, Нові береги, 1959, 115); // Завжди, з давніх-давен. Зо всіми миттю побратались [троянці], Посватались і покумались, Мов зроду тутечка жили (Котл., І, 1952, 114); Так здобув народ свободу, що про неї мріяв зроду (Перв., II, 1948, 242).
2. із запереч. не, ні. Ніколи, ні разу за все життя. Ой, я зроду лишенька не знала. Тепер мене бідонька спіткала! (Чуб., V, 1874, 603); Стали ми обидві, як укопані, та й стоїмо, дивимось одна на другу, неначе зроду не бачились (Н.-Лев., II, 1956, 12); Костянтинові припало сидіти поруч неї; він безнастанно пас її очима й дивувався чимраз більше, бо зроду ще краси такої не бачив (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 136); [Шкорупський:] Він зроду-віку ні одної книжки не прочитав (Кроп., III, 1959, 45); — Зроду-звіку такої поводі не пам’ятаємо, —казали старі люди.— Усі шляхи-дороги залило (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 333); // Ні в якому разі, нізащо. — Не дам!.. І в голові собі не покладай… Зроду не дам!.. Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. (Коцюб., І, 1955, 89); — Так пристаєте? — обернувся [генерал] знову до громади.— Щоб ми платили за свою землю?.. За віщо?! Ні зроду-віку! — закричала громада (Мирний, І, 1949, 191).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 712.