ЗРА́НЮВАТИ, нюю, нюєш, недок., ЗРА́НИТИ, ню, ниш, док., перех.

1. Заподіювати рани, рану. Михайло вибрався в провулок і пішов попід стінами колишніх будинків, зранюючи босі ноги об гостре каміння (Загреб., Європа 45, 1959, 21); Ратище слабо зранило звіра в передню лопатку (Фр., VI, 1951, 16); І даремно лебідь звав, будив її [зграю лебедину]. І коли він вгледів, що брати не чують, Що навік до себе прикував їх став,— Закричав від муки, вдарився об камінь, Зранив собі груди, крила поламав (Олесь, Вибр., 1958, 284); — Що з тобою, Федоро? — Ой, сестро, ногу зранила,— і пошкандибала до полукіпка (Цюпа, Назустріч.., 1958, 76); * Образно. — Коли б оця старенька вишня та вміла говорити… Згадала б, мабуть, і про тих невдячних, що зранили тіло її (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 10).

2. перен. Спричиняти кому-небудь душевний біль, страждання. — Ох, мій пане, ся відповідь зранить серце ніжній дамі! (Л. Укр., І, 1951, 434); Він сміявся так, мовби йому хто дарував мільйони, і заявляв мені тим сміхом, що не журиться мною зовсім. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала (Коб., І, 1956, 253).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 700.