ЗО́ЧИТИ, чу, чиш, док., перех., рідко. Те саме, що поба́чити. — Скоро лиш його я зочив, То й до нього я прискочив (Фр., XII, 1953, 55); — А це що? гармата? — скрикнув жвавий Константин, зочивши.. заржавілу гармату (Крим., А. Лаговський, І — II, 1905, 109).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 695.

Зочити, чу, чиш, гл. Увидѣть. На що ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба. МВ. (О. 1862. III. 56, 35).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 181.