ЗНА́ЮЧИЙ, а, е.
1. рідко. Дієпр. акт. теп. ч. до зна́ти 2, 4 — 6. Що вона скаже, що вона зробить, вона — недужа, не знаюча нічого? (Мирний, III, 1954, 22); Над усе любив Іван гори, ліси, зелені луки, де пахло гарячим роменом, не знаючим спраги деревієм, ясноокою ромашкою (Кол., Терен.., 1959, 9).
2. у знач. прикм. Який обізнаний із чим-небудь, знає свою справу, вміє щось робити. А баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало..— всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли (Гр., II, 1963, 373); Терещенко був сміливий, бувалий і знаючий моряк (Ткач, Крута хвиля, 1956, 163); // у знач. ім. зна́ючий, чого, ч.; зна́юча, чої, ж. Обізнана з чим-небудь, досвідчена людина. Дід був такий завзятий, що як піде на спор [спір], то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знаючого (Стор., І, 1957, 85).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 651.