ЗНА́ХАР, я, рідко ЗНА́ХОР, ЗНА́ХУР, а, ч., заст. Людина, що лікує різними немедичними засобами, а також займається чаклуванням. Прибіг знахар. Тудою, сюдою, віхтем, деркачем, ..довбнею, сморовидлом,— нічого не вдіє! (Вовчок, VI, 1956, 273); [Павло:] Нема нуднішої болісті, як зуби. [Яким:] Є такі знахарі, що замовляють (Кроп., II. 1958, 354); Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона [жінка] і до знахарів, і до шептух — не допомагає. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу (Тют., Вир, 1964, 85); Зо всього свого князства [князівства] зібрав князь лікарів, знахурів — та ні один нічого не вдіє, ніхто поради не дасть (Стор., І, 1957, 54); * У порівн. Сей на руках знав ворожити, Кому, знав, скілько віку жити, Та не собі він був пророк. Другим ми часто пророкуєм, Як знахурі, чуже толкуєм, Собі ж шукаєм циганок (Котл., І, 1952, 225).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 645.

зна́хар = зна́хор = зна́хур (ж. зна­́харка = зна́хорка = зна́хурка) — чо­ловік (або жінка), який (яка) лікує нетрадиційними народними мето­дами, а також займається чаклу­ванням (походить від знати [недуги, майбутнє]); знахарі замість «воісти­ну воскрес» кажуть: «По болоту ходжу, чайок деру» або інше, що ду­мають заподіяти чарами (М. Номис); користується зіллям, корін­нями, листям, з чого робить ліки (зазвичай на добро, але, буває, й на зло) (див. також віду́н); жінки лі­кують ще замовляннями, нашіпту­ваннями, заклинаннями і т. ін., за­ймаються чаклунством; у Б. Грінченка: «Стару Хомиху кликнули, щоб замовила кров»; у М. Номиса: «Од пристріту знахарка бере шклянку чи кухлик води, кида ту­ди жарину, витира хворого сіллю, тією водою і дає й хлиснути її»; у «Повії» Панаса Мирного знахарка виливає переляк, що стався з недобрих очей: «Лили з воску. Довго зна­хурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопи­ли віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося»; Б. Грінченко у творі «Під тихими вербами» опи­сує знахарку: «Баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хво­роба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів чи до лю­бощів треба, — всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. І вже як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо, однак, вона вгада, що брешеш, — тоді вже й пособляти не схоче!»; у Панаса Мирного: «Баба знахурка повернеться, аж тричі на слід плю­не та ще й ногою розітре, проказу­ючи: «Згинь, зникни, сатано!». На­ша знахурка уроки виливає, беши­ху шепче і пропасницю вичитує».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 250.