ЗМО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗМОЧИ́ТИ, змочу́, змо́чиш, док., перех. Намочуючи, робити мокрим, вологим. Часто доводилось обходити єрики й озерця, де Остап освіжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло (Коцюб., І, 1955, 359); Роса з дерев змочувала обличчя (Кач., II, 1958, 81); Хусточку усю, що держала [Галочка] у руках, усю змочила своїми гіркими, кривавими слізьми, хоч вижми! (Кв.-Осн., II, 1956, 350); Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безсило розпластався, але не давала мені ні краплини води (Збан., Крил. гонець, 1953, 34).
◊ Змочи́ти до ни́тки (до кісто́к) кого — дуже сильно, наскрізь промочити кого-небудь. — Біжім до будки,— крикнула [Краньцовська] до Славка,— бо змочить нас дощ до нитки! (Март., Тв., 1954, 303); Дівчинка лишилась сама, в чужому місті, серед темної ночі. Дощ до кісток змочив її (Ів., Вел. очі, 1956, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 634.