ЗМО́ВЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗМОВЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док. 1 неперех. Не говорити, не заперечувати; мовчати. Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу (Н.-Лев., II, 1956, 323); Докія не змовчує більше Уляні, а на всі її лайливі слова так голить, наче бритвою (Кучер, Прощай.., 1957, 343); [Морозиха:] Чи вже ж не можна змовчати? [Маруся:] Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! (Кроп., І, 1958, 79); Змовчав Клим,— та й що він міг сказати? Блиснули в очах жарини злі (Перв., II, 1958, 259).

2. перех. і за кого — що. Не розповідати про щось, замовчувати, приховувати що-небудь. [Руфін:] Вимовлю щиріше те, що звичайне змовчувати звик… (Л. Укр., II, 1951, 363); Дома за вечерею хвалилася мати, як їм було в степу, і за межу не змовчала — як Остап проміряв (Головко, II, 1957, 211).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 630.