ЗМЕРТВІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.
1. Втратити чутливість, стати мертвим. Змертвіло тіло,— поблідли лиця, засклились очі (Кобр., Вибр., 1954, 184); // розм. Втратити свідомість; знепритомніти.— І кричать, і гвалтують: «Злодій, Левко злодій!» Я так і змертвів! І що вже дальш зо мною було, що вони робили зо мною, я нічогісінько не знаю і не тямлю (Кв.-Осп., II, 1956, 295); // розм. Стати нерухомим, заціпеніти від несподіванки, страху і т. ін. Раз санітарка лишила біля нього коробку з блискучою, як дзеркало, покришкою. Він глянув в покришку й змертвів. Одно око було менше, уста розтяті, а ціле обличчя викривлене (Кобр., Вибр., 1954, 204); Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. Як отямилася трохи — кинулася бігти додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні (Тют., Вир, 1964, 24); // розм. Збліднути від сильного хвилювання. Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити (Вовчок, І, 1955, 320); Змертвівши, підвелася вона на весь зріст, наче розступилася перед нею земля і встав з могили давно похований мрець (Тулуб, Людолови, II, 1957, 122).
2. перен. Засохнути, зів’янути (про рослини).
3. перен. Стати безлюдним, пустельним.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 615.