ЗЛУКА́ВИТИ, влю, виш; мн. злука́влять; док. Схитрувати, приховавши правду. Подруги, як рідні вони — ні одна вже не злукавить (Головко, І, 1957, 243); Не злукавив Іван Юхимович перед братом,— розказав усе, як є (Руд., Остання шабля, 1959, 138).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 606.

Злукавити, влю, виш, гл. Слукавить, схитрить. Тобі єдиному згрішив я, перед тобою я злукавив. К. Псал. 120.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 161.