ЗЛИДО́ТА¹, и, ж., розм.

1. збірн. Бідні, незаможні люди; біднота. — Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане отамане, тільки хай це буде секретом, бо нам тоді не жити від сільської злидоти, і спалять нас другої ж ночі (Ю. Янов., II, 1958, 204).

2. лайл. Злидар, бідняк. Кондра шарпнув у мене мішок. Розв’язав. Дістав царя [портрет] і так очі витріщив, ніби вперше побачив його. А потім як визвіриться до мене: — Красти, злидото?! (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 138).

ЗЛИДО́ТА², и, ж., розм. Те саме, що злидні. — Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, — шматка хліба до пуття не з’їли (Кос., Новели, 1962, 149); Довго рилися [гайдамаки] в шматті і, сердиті, кинули врешті.— Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один (Головко, І, 1957, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 592.