ЗЛИДЕ́ННИЙ, а, е.
1. Який живе бідно, у злиднях і нужді; бідний. — Улас такий злиденний, як і ми: не має поля, заробляє хліб (Н.-Лев., III, 1956, 334); Партія і народ дістали в спадщину від царизму відсталу, злиденну країну (Ком. Укр., 9, 1961, 58); Хотілося [Т. Г. Шевченкові] швидше втекти з цих Дегтярів, щоб не бачити ні панського палацу, ні злиденного села (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 194); // Який свідчить про злидні, бідність; убогий. В «хаті» видко наполовину ночви на ослоні, коло них накидане хустя, злиденне шмаття (Л. Укр., IV, 1954, 245); Сучасному поколінню важко навіть уявити безпросвітне, злиденне життя трудящих в дореволюційні часи (Колг. Укр., 11, 1957, 2).
2. перен. Дуже малий, незначний (кількістю, розміром і т. ін.). Замість живого, корисного діла глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихсь сухих, нікому не потрібних паперів — і то лиш за злиденний шматок хліба (Коцюб., І, 1955, 223); Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п’ялися по підгір’ю (Гончар, III, 1959, 13).
3. перен., зневажл. Не вартий нічого; нікчемний, жалюгідний. — А ну, лиш, рицарю мізерний, Злиденний, витязю нікчемний, Виходь сто лих покуштовать [покуштувать] (Котл., І, 1952, 263); — Я ж на ту злиденну грапиню [графиню] покладав надію, як на рідну маму! (Вовчок, VI, 1956, 283).
4. діал. Поганий. Настав мені десятий рік; я помішниця [помічниця] йому, хоч і злиденна. Юшку, куліш варю коло будки (Барв., Опов.., 1902, 356).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 591.