ЗЕ́ЛЕНЬ, і, ж.
1. збірн. Зелені дерева, кущі, трави і т. ін. Неначе помелом, за три дні змело сніг, з землі показалася перша зелень — проліски, фіалочки (Мирний, III, 1954, 297); Блискуча, перебризкана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх (Гончар, II, 1959, 257); // Зелене листя дерев, кущів і т. ін. З очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленів церква (Коцюб., I, 1955, 333); В останні дні жовтня золотим вбранням пишаються білокорі берези, вилискують зеленню стрункі сосни (Хижняк, Тамара, 1959, 247).
2. збірн. Деякі, перев. зелені овочі і трави, що вживаються як їжа або приправа до страв. Ось вже наготована зелень до борщу (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 26); Обов’язковою стравою до обіду влітку і навесні повинен бути салат із сирих овочів, зелені, фруктів та ягід (Укр. страви, 1957, 17).
3. Зелений колір чого-небудь. Земля ушосте зелень трав змінила (Мал., II, 1948, 152).
4. розм. Зелений наліт, цвіль на чому-небудь. Дорожила вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися — аж позросталися од цвілі (Стельмах, II, 1962, 362).
5. спец. Зелена фарба. Кольорові глазурі виготовляються [на Гуцульщині] так: «зелень» дістають, мішаючи одну частину окису міді з трьома глазурі (Гуцульська кераміка, 1956, 37); Малює [Т. Г. Шевченко] чистими, по-весняному життєрадісними барвами: світлою зеленню, ..ніжним ультрамарином (Нар. тв. та етн., 3, 1966, 10).
∆ Зе́лень брилья́нтова, фарм.— аніліновий барвник, що застосовується в медицині як антисептичний засіб. Цікаво, що багато фарб є одночасно й ліками. Давно відома жовта фарба акрихін виявилася сильним засобом у боротьбі з малярією, брильянтову зелень застосовують замість йоду (Наука.., 9, 1963, 29); Зе́лень пари́зька — яскраво— або темно-зелений нерозчинний у воді порошок, що використовується здебільшого для обприскування рослин з метою захисту їх від шкідників. Проти яблуневої молі та інших листогризучих шкідників обприскують дерева.. 1-процентною суспензією паризької зелені (Колг. енц., І, 1956, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 555.