ЗДИЧІ́ЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до здичі́ти. То здобичники, здичілі в нетрях, обідрані, голодні, чигають на чумацьке добро, вичікують слушного часу (Коцюб., І, 1955, 184).

2. у знач. прикм., перен. Те саме, що здича́вілий 3. Він явився попом, але попом здичілим, диваком та відлюдьком, що довгі літа жив у горах (Фр., VII, 1951, 14); // Який виражав здичіння. Великі, здичілі, жадібні очі [батька] повисли на устах.. жандарма (Коб., III, 1956, 453).

3. у знач. прикм., перен. Дикий, скажений. Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене (Коцюб., II, 1955, 361).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 538.