ЗДЕ́РЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДЕ́РЖАТИ, жу, жиш, док., перех., розм.
1. Зупиняти на ходу кого-, що-небудь, затримувати, уповільнювати чий-небудь рух і т. ін. Я мав нечоловічу силу; кулаком, як довбнею, вбивав вола, здержував у млині шестірню (Стор., І, 1957, 349); За хвилину заторохтіли колеса, і Замфір, ледве здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом (Коцюб., І, 1955, 187); Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержати воза (Н.-Лев., II., 1956, 317); // Утримувати від яких-небудь дій, вчинків. П’яний додому вертався [Яків], лаявся, колотився.. І батько не здержував сина, не можна було і здержати його (Мирний, І, 1954, 235); Хотів закричати Матвій, хотів признатися, кинутись рідним в обійми. Але якась таємна цікавість здержувала його (Ірчан, II, 1958, 309).
◊ Зде́ржувати (зде́ржати) ру́ку — утримувати себе від фізичної розправи над ким-небудь. Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином (Мирний, II, 1964, 52); Зде́ржувати (зде́ржати) себе́ — те саме, що зде́ржуватися 2. Вона була незвичайно рада і ледве здержала себе, щоб не виявити своїх радощів (Н.-Лев., IV, 1956, 115); Зде́ржувати (зде́ржати) язика́ — утримуватися від бажання сказати зайве. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика (Н.-Лев., II, 1956, 284).
2. Не давати чому-небудь виявлятися повною мірою, приглушувати що-небудь у собі. Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос і лайку в горлі (Н.-Лев., II, 1956, 214); До пори до часу він здержував свій гнів (Фр., VI, 1951, 28); Дівча притиснуло руки до уст, щоб здержати голосне хлипання (Кобр., Вибр., 1954, 16); Горпина не може здержати регіт, Кость хусткою затуляв їй рот (Вас., III, 1960, 169).
◊ Зде́ржувати (здержа́ти) се́рце — не виявляти почуттів; стримуватися. Було мене й б’ють (бодай не згадувать) — не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся (Вовчок, І, 1955, 102).
3. також без додатка. Протистояти натискові кого-, чого-небудь. В час одчайдушних намагань німців видертись із Корсунь-Шевченківського казана, його частина здержувала ворога якраз у шийці зашморгу (Смолич, III, 1959, 446); В трупах вражих вся дорога. Здержуй звірів якомога! Всіх би знищить і змести! (Тич., II, 1957, 101); Коломийки Куликові, Де вас друкувати? Як вода з колес млинкових. Плинуть — не здержати (Еллан, I, 1958, 126); // із запереченням не. Не витримувати чого-небудь. Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і… як сніп, повалилася мати додолу (Мирний, І, 1954, 361); Не здержав він і його смілого погляду, понурився і назад одступив… (Стор., І, 1957, 338).
Зде́ржувати (зде́ржати) ата́ку (на́ступ і т. ін.) — не давати кому-небудь можливості атакувати, наступати. — А які вісті з фронту, Дмитре Захаровичу? — Наші стійко здержують атаки, знекровлюють ворога (Цюпа, Назустріч.., 1958, 199).
4. Бути в силі тримати яку-небудь вагу, утримувати що-небудь на (в) собі. [Ізоген:] Тебе не можуть замінити діти. Ти в нас тепер немов наріжний камінь, ти здержуєш усю будову нашу (Л. Укр., III, 1952, 296); Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержать двоє людей — і в темну ніч, ховаючись від козаків, переплисти у плавні (Коцюб., І, 1955, 354); Не для розбещених римуєш ти, Аспазій, Та й не для хлопчиків, що тільки двічі два В них може здержати безсила голова (Рильський, І, 1960, 253).
◊ Зде́ржати сло́во (обіця́нку) — виконати обіцяне. Краще не обіцяти, як слова не здержати (Укр.. присл.., 1955, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 534.