ЗГОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і ЗГОРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.

1. Знищуватися вогнем. Не раз ця декорація згоряла й замінялась іншою (Моє життя в мист., 1955, 22); У стайнях ревіла прив’язана худоба, душачись у диму і згоряючи живцем (Гончар, III, 1959, 137); А оранди з костьолами, Мов свічки, згоріли (Шевч., II, 1953, 126); Будиночки були дерев’яні, і майже всі згоріли на попіл (Смолич, II, 1958, 40); * Образно. Громадянська війна є найгостріша форма класової боротьби, а чим гостріша ця боротьба, тим скоріше згоряють в її огні всі дрібнобуржуазні ілюзії і передсуди.. (Ленін, 32, 1951, 420); // тільки 3 ос. Витрачатися для освітлення, опалення і т. ін. [Таня:] А давайте, Катю, одсвяткуймо й ми сьогодні ялинку: хай уже одна свічечка й для нас згорить (Вас., III, 1960, 120); Добре багатому: він, коли схоче, Знайде роботі начало й кінець; В хаті ж у бідного ляда стукоче, Поки до дна не згорить каганець (Щог., Поезії, 1958, 104); Згорять дрова — тепло буде в хаті (Донч., IV, 1957, 135); // тільки 3 ос. Псуватися від сильного жару; підгоряти. Розкачаний шар тіста повинен мати однакову товщину, бо при випіканні тонкі місця згоряють, а товсті не пропікаються (Укр. страви, 1957, 321).

2. Гинути від пекучого сонця, засухи (про рослини). Горпинка не втерпіла такої довгої мовчанки і почала розпитувати про пізні гречки — згоріли, мовляв, ото біда буде… (Кос., Новели, 1962, 68); Без дощу і полечко зелене Може в спеку до кінця згоріть (Мас., Сорок.., 1957, 231).

3. Згнивати, пріти, нагріваючись при злежуванні (про зерно, сіно і т. ін.).

4. тільки 3 ос., перен. Швидко зношуватися, псуватися. — Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка… Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять! (Гончар, Тронка, 1963, 15).

5. перен. Втрачаючи сили, здоров’я, передчасно помирати (через нестатки, хворобу, важку працю і т. ін.). Танула дочка в Калиток, змарніла, зів’яла, вироблена, на очах матері згоряла (Горд., Чужу ниву.., 1939, 166); Навіть смерть немовляти, яке згоріло напровесні за три дні, не помирила подружжя (Стельмах, Хліб.., 1959, 497).

◊ Хай він (вона́ і т. ін.) згори́ть — про байдуже або недоброзичливе ставлення до кого-, чого-небудь. — Чуєш, Матросе,— тихо сказав Альоша,— хай він згорить, самий Пувичка. Хіба я ще не зліплю [чорта]? (Мик., Повісті.., 1956, 88).

6. тільки 3 ос., перен. Переставати світити, світитися; погасати. Вже згорає неба край на крайках степів (Ю. Янов., V, 1959, 44); Згоріло сонце край землі, І вже займалися над нами Сузір’я трепетні у млі (Нагн., Вибр., 1957, 157); // Кінчатися. День згоряє за туманом багрянисто-сизим (Перв., II, 1948, 161); І вечір згорів, і ночі не стало, Вже й ранок підвів золоте крило (Вирган, В розп. літа, 1959, 109).

7. перен., від (з) чого. Бути охопленим яким-небудь сильним почуттям, бажанням. — Цитьте ж, не перебивайте, Мокрино,— згоряв від цікавості Сироїжка (Козл., Ю. Крук, 1957, 347); Згораю з нетерпіння колись побачити автора славетної «Енеїди» (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 14).

◊ Згоря́ти (згора́ти, згорі́ти) (на виду́) — червоніти. Сеспель, згоряючи під доскіпливими поглядами присутніх, пройшов до столу, сів на вказане Федором місце (Збан., Сеспель, 1961, 402); Той, сердега, і так уже згорів на виду і очі десь під столом загубив (Кир., Вибр., 1960, 366); Згоря́ти (згора́ти, згорі́ти) від (з) со́рому — дуже засоромлюючись, червоніти. [Іван:] Не ждав я, щоб і мені, старому, прийшлось згорати від сорому перед добрими людьми за тебе! (Вас., III, 1960, 55); Коропов стояв, згоряючи з сорому, кліпав очима й ладен був іти геть (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 118).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 521.