ЗГАША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗГАСИ́ТИ, згашу́, зга́сиш, док., перех.
1. Припиняти горіння, світіння; гасити, тушити. А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий, на славній Україні огнів та тернів згашати (Сл. Гр.); Хіба я можу.. згасити всі пожежі?.. (Фр., II, 1950, 63); [Поміщиця:] Одним сірником спалити можуть [мужики] цілий маєток, і не згасиш (Корн., І, 1955, 152); Коли світло згасили і обляглись, його думки забились по хаті, ліниві, спутані (Коцюб., II, 1955, 275); * Образно. Цілі урагани вітрів били йому в обличчя, ..а згасити того вогню, що пік йому серце, не мали сили (Д. Бедзик, Серце.., 1961, 37).
2. перен. Не давати розвиватися, придушувати (почуття і т. ін.). Тут давня дружба зріє й пломеніє, Її ніяким бурям не згасить (Рильський, І, 1956, 332); А я зумів чуття згасить І крихти щастя не просить (Криж., Срібне весілля, 1957, 215); Дай мені, земле, такого кохання, Яке б не згасив найпекучіший гнів (Підс., Героїка, 1951, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 510.